wybierz język: Україна Polski Türk English

Спільний кордон – спільна культурна спадщина

Новий погляд на польські та турецькі фортеці над Дністром

ШАНЕЦЬ ПАННИ МАРІЇ

Перша згадка про існування укріпленого пункту, що називався  Городком, в місці впадіння Серету в Дністер, датується 1418 р. В тому місці, поруч з вигідною переправою через Дністер, повинні були затримуватися купці, які подорожували одним із торгових шляхів, що з’єднував чорноморські порти з Червоною Руссю. Завдяки вигідному положенню осада розвивалася. У 1530 р. Кулаків Городок – бо так називалася та місцевість (від села Кулаківці поблизу) – вже визначається, як містечко (oppidum). Вірогідно, вже тоді було воно у власності Язловецьких (Монастирських), котрі утримували його в своїх руках протягом всього XVI ст. По згасанню роду Язловецьких – землі язловецькі, до яких, швидше за все, належав Кулаків Городок, зміняли власника, а у 1643 р. потрапили у власність Конецпольських. Відомо, що в той час Городок був уфортифікований і, швидше за все, там знаходився оборонний двір і пригородок. Можливо, то був невеликий замок – на це вказують карти Guillaume’a le Vasseur de Beauplana. Про мілітарне значення місцевості свідчить той факт, що у 1600 р. там була сконцентрована частина коронних військ, які пізніше вирушили в похід з військами Яна Замойського.

Стратегічне положення містечка було одночасно як джерелом прибутків, так і прокляттям, бо в результаті татарських наїздів, а також війн XVII ст. і пізніших століть Городок обезлюднився. В османським дефтері (реєстрова книга, куди заносилась інформація про землі, доходи, населення окремих регіонів держави) Подолу з 1681 р. Кулаків Городок названо селом. Проживало в ньому тоді близько 100 осіб[1]. До остаточного спустошення осади дійшло в результаті розпочатої у 1683 році війни Речі Посполитої з Османською імперією. У 1684 році король Ян III хотів використати брід на Дністрі поміж Городком і селом Василів та збудувати там міст, по якому збирався переправити свою армію до Молдавії. Через дев’ять років Городок вже не окреслюється, як місцевість, а лише як урочище. Те що люди залишали село, швидше за все, було ефектом свідомої стратегії польсько-литовської сторони, яка прагнучи перемогти турецький гарнізон Кам’янця-Подільського переселяла селян з Поділля на Волинь і Червону Русь.

Про розміщення на урочищі Городок, на місці давньої місцевості Кулаків Городок, коронного гарнізону рішення прийняло кілька чиновників. Шляхом таких дій гетьман Станіслав Ян Яблоновський прагнув, перш за все, отримати контроль над середньою течією Дністра. Річка була головною заготівельною артерією польських залог в Окопах Святої Трійці і в Сороках. Крім того, через Городок також проходив сухопутній шлях до Окопів. Починався він в заселеному польською піхотою Язловцю, йшов через Торське, потім перетинав Дністер, власне, під Городком, і далі проходив по молдавській стороні аж до самих Окопів, а потім знову під прикриттям тамтешніх укріплень перетинав Дністер. Крім Городка Яблоновський для охорони цих комунікаційних шляхів хотів також заселити замки в Хотину, Торському, а також село Бабиньце (між городком та Окопами св. Трійці). Ці плани не були до кінця реалізовані певно через брак необхідної кількості піхоти і грошей на фортифікаційні роботи. Дністер також використовувався турками як заготівельна дорога – польські селяни цією річкою намагалися переправляти продовольчі товари, які пізніше продавалася в Кам’янцю. Шляхом військового утримання місцевості над Дністром польська сторона намагалася припинити цей прецедент. Особливо переправа через Городок часто використовувалася кримськими татарами для вилазок з-під Кам’янця на коронне Покуття. Зрештою, в Кулаковому Городку були залишки фортифікації містечка з XVI ст. та першої пол. XVII ст. (названі Яблоновським „starym okopkiem nad Seretem”), які можна було досить швидко адаптувати до потреб військової залоги.

Хоча гетьман Яблоновський вже під кінець 1692 р. вирішив будувати шанець під Городком, на реалізацію довелося чекати до наступної кампанії.  24 липня 1693 року Гетьман видав наказ оберштерлейтенантові (підполковнику) Янові Кшиштофу фон Хондорфу, щоб він взяв з собою новоприбулих рекрутів з регіментів піхоти, що знаходилися в Окопах св. Трійці, Яна Доброгоста Красінського, польського воєводи,  Рафала Лєщинського, воєводи ленчицького, Юзефа Кароля Любомирського, маршалка надвірного і великого коронного і генерал-майора Вацлава Вільгельма Добшица, а також з регіменту піхоти Вацлава Щуки, і фрейкомпанії оберштерлейтенанта Генрика Генриковського, а також деякі інші відділи. Додатково Хондорф повинен був запастися для табору амуніцією і будівельними знаряддями (заступи, мотики, свердла і сокири), також чотири вози (в кожен впряжена пара волів). Допомагати йому повинні були інженери коронної артилерії, тесля і пушкар. З цим всім оберштерлейтенант повинен був поїхати під прикриттям однієї з хоругв на згадуване вже урочище Городок і приступити до будівництва шанця. В зв’язку з будовою Окопів Святої Трійці, що затягнулася, гетьман наказав, щоб інженер (на жаль, не збереглося його прізвище) спроектував такий об’єкт, який вислані солдати змогли вибудувати протягом трьох-чотирьох тижнів. План укріплень (також тих, що не збереглися) мав бути доставлений Яблоновському. Після закінчення будівельних робіт рекрути разом з Хондорфом повинні були приєднатися до своїх рідних осередків в Окопах св. Трійці, а в новозбудованим шанцю комендантом мав бути майор Йозеф Щука – командувач регіменту піхоти Вацлава Щуки, разом зі своїм осередком і фрейкомпанією Генриковського. Гетьман хотів використати будову укріплень під Городком як можливість постачання їжі до Окопів і впровадження новоприбулих солдат до військової дисципліни. В конструкційних роботах мало брати участь кількасот осіб.

Подібно, як і в ситуації Окопів Святої Трійці, щоб шанець ефективно виконував свою роль, необхідно було, щоб у ньому знаходилися (крім пішої залоги) також досить сильне угрупування кінноти. Для цієї мети Яблоновський призначив три панцерні хоругви з партії Окопів: Юзефа Станіслава Потоцького, кам’янецького каштеляна, Миколая Радецького, хорунжого Хородельського і Белжецького, подільського воєводу, а також волоську хоругву Стефана Бідзінського, сандомежського каштеляна, що теж знаходилася на той час в Окопах. Керувати всією кавалерією мав Миколай Тишковський, поручик хоругви Потоцького.

Будівельні роботи, незважаючи на затрачені ресурси, почали затягуватися. Тільки 15 жовтня гетьман міг скерувати рекрутів з укріплень, які вже тоді називали Шанцем Панни Марії,[2] до осередків в Окопах. Шанець однак і надалі був незакінчений, потрібно було перед початком морозів поглибити рів і закінчити пригородок. Для цього комендант Щука отримав від гетьмана 200 злотих.

Перших поважних випробувань бойовий відділ кінноти з Шанця Панни Марії зазнав в часі літнього наїзду орди в 1694 р. Кавалерія з Шанця, під командуванням Тишковського, об’єдналася з кіннотою з Окопів Святої Трійці, якою керував полковник Константин Загоровський, і скерована в регіон Помор’я з метою приєднання до решти польських військ. По дорозі 11 червня це згрупування наштовхнулося на головні татарські сили поблизу села Годів. Після першої сутички Тишковський[3] потрапив в татарський полон, а польські відділи були змушені, незважаючи на чисельну перевагу, сховатися в забудовах села, де протягом кількох годин відбивали татарські штурми. Остаточно орда була змушена відступити. Новим командиром кінноти в Шанцю Панни Марії на недовгий час було обрано Шанявського, поручика панцерної хоругви Радецького, а потім під кінець липня його заступив Ян Кадлубіський, поручик хоругви Белжецького.

Зимою 1694 р. наступило радикальне зменшення кількості кавалерії в Шанцю Панни Марії – з чотирьох хоругв залишилася там тільки одна – Миколая Радецького. Вірогідно, вона взяла участь в битві з татарським наїздом в лютому 1695 р. Під кінець 1695 р. реґіментарем кінноти в Шанцю був Ггадзкий, поручик хоругви панцерної Якуба Морштина, ковальського старости. Не відомо, чи кіннота залишила Шанець Панни Марії в часи військової конфедерації у 1696–1697 роках. Швидше за все, весь час там знаходилася піхота. На початку 1698 р. в укріпленнях перебувало близько 200 піхотинців з регіменту Вацлава Щуки, які скаржилися на умови. В тому ж році під фортечкою нишпорили невеличкі турецькі відділи з кам’янського гарнізону.

Повернення Кам’янця в 1699 р. і закінчення війни з Портою призвело до того, що подальше утримання фортеці під Васильовем вже було непотрібним. Спочатку відступила звідти піхота, кіннота залишалася там ще до 1702 року (хоругва панцерна Михайла Потоцького, старости красноставського). Вже в часі турецької війни до охоронюваної польським військом залоги Городка почали повертатися мешканці. У XVIII ст. містечко було відбудоване (повернулося до старої назви Кулаків Городок).

 

 

 

Література:

Atlas historyczny Rzeczypospolitej Polskiej: Epoka przełomu z wieku XVI-go na XVII-sty, dz. II, oprac. A. Jabłonowski, Warszawa – Wiedeń 1889–1904.

Biblioteka XX. Czartoryskich w Krakowie, rkps nr 2524.

Biblioteka XX. Czartoryskich w Krakowie, rkps nr 2699.

Biblioteka PAN/PAU w Krakowie, rkps nr 1081.

D. Kołodziejczyk, Podole pod panowaniem tureckim: Ejalet kamieniecki 1672–1699, Warszawa 1994.

W. Majewski, Najazd Tatarów w lutym 1695 r., „Studia i Materiały do Historii Wojskowości”, t. IX/1 (1963), s. 125–178.

The Ottoman Survey Register of Podolia (ca. 1681), wyd. D. Kołodziejczyk, t. I, Cambridge (US) 2004.

Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym, t. VIII, oprac. A. Jabłonowski, Warszawa 1889.

J. Sowa, „Ludzie niezwalczeni”: Rejestry chorągwi jazdy zaciągu narodowego w Okopach św. Trójcy 1693–1695, [w:] Studia nad staropolską sztuką wojenną, t. II, Oświęcim 2013, s. 259–299.

M. Wagner, Stanisław Jabłonowski (1634–1702): Polityk i dowódca, cz. 2, Siedlce 1997.

M. Wagner, Kampania żwaniecka 1684 roku, Warszawa 2013.

Z. Wielebska, Powstanie majątku Stanisława Koniecpolskiego (1591–1646) hetmana wielkiego koronnego, „Studia Historyczne”, R. XXIV/4 (1981), s. 547–556.

J. Wimmer, Wojsko Rzeczypospolitej w dobie wojny północnej 1700–1717, Warszawa 1956.

J. Wojtasik, Ostatnia rozprawa zbrojna z Turkami i Tatarami w 1698 r., cz. I, „Studia i Materiały do Historii Wojskowości”, t. XIII/1 (1967), s. 63–127.

J. Wojtasik, Podhajce 1698, Warszawa 1990.

M. Wolski, Potoccy herbu Pilawa do początku XVII wieku: Studium genealogiczno-własnościowe, Kraków 2013.

М. Жбанова-Гуменюк, В. Олійник, В. Уніят, Городок, [w:] Тернопільський Енциклопедичний Словник, Т. 1, Тернопіль 2004, s. 402–403.

 

[1] Dokładnie 15 gospodarzy i 9 kawalerów. D. Kołodziejczyk, badający  demografię Podola pod panowaniem tureckim, przyjmuje liczbę 6 osób na jedno gospodarstwo.

[2] Innym wyrazem pobożności maryjnej hetmana Jabłonowskiego było nazwanie założonego przez siebie miasteczka nad Dniestrem Mariampol.

[3] Został z niej szybko wykupiony, bo już pod koniec 1695 r. stał na czele chorągwi pancernej Aleksandra Jabłonowskiego, chorążego koronnego.

Autorzy zdjęć/grafik:Krystian Trela (10) - w sumie 10.


Шанець Панни Марії знайдено

Під час експедиції в червні в рамках проекту наша команда намагалася знайти сліди невеликої польської фортеці над Дністром. Шанець охороняв конвої із забезпеченням та військом, що прямувало до Окопів Святої Трійці в часі воєн з Туреччиною. Однак нам не вдалося натрапити на залишки фортифікації. Тому ми вирішили краще підготуватися і повернутися через деякий час. 

Залишки форту були зазначені на карті Галіції кінця XVIII ст. авторства F. von Miega. Укріплення повинні були би знаходитися на шляху на захід від села «Городок». Детальний перегляд доступних супутникових знімків дозволив знайти у згадуваній околиці обриси, що нагадували два бастіони. Потім ми вирушили на місцевість, але весь цей час залишалися сумніви… Може, то взагалі не є те місце … Обриси, які читалися з космосу могли б бути залишками південного і західного бастіонів. На згадуваній архівній карті власне той останній бастіон не позначений. Очевидно в той час він вже не був помітним на поверхні…

В результаті ми дісталися на місце… Посеред високих бур’янів значно складніше розпізнати залишки насипів і ровів, ніж з льоту птаха чи з космосу, однак на місцевості можна побачити залишки невеликого насипу – платформи зі сходу, відділеної збереженою частиною рову. На згадуваній платформі стоїть будинок, очевидно для садиби з початку XX ст. та інші об’єкти, добудовані в часи радянської влади. Трохи далі в стороні Дністра, ззовні від потенційних фортифікацій, видно обриси могил сучасного кладовища. Земля на свіжонасипаних могилах – чиста. Ми не зафіксували фрагментів розбитого керамічного посуду, ані інших слідів більш ранньої діяльності людини… Поблизу чоловік копає нову могилу. Підійшли ближче, почали розмовляти. Дізналися, що він немісцевий, але знає когось, хто може розказати більше. Дістає мобільний телефон і телефонує. Невідомий нам співрозмовник підтверджує наші припущення… Це місце тутешні мешканці традиційно називають «Польська застава»… Отже, ми на місці! Шанець знайдено!

Звичайно, найближчим часом потрібно ще раз повернутися. Використати момент, коли на полях довкола не буде бур’янів і почати докладні пошуки.

Повертаючись до слідів, які можна розпізнати на супутникових знімках, варто додати, що фортифікація була закладена в плані прямокутника, довші боки якого були орієнтовані на лінії NE-SW. Довжина фортифікаці невідома до кінця, але орієнтуючись по забарвленнях ґрунту на орному полі можна припустити, що сягала вона близько 190 м. Ширину фортифікації можна обрахувати завдяки збереженим слідам двох бастіонів, близько 120 м.

Варто зазначити, що з підвищення, на якому насипано укріплення можна було добре бачити частину Дністра, що поруч (близько 700 м на південний захід), а також переправу на Сереті  (близько 1000 м на південний схід). Зазначені відстані однак вказують і на те, що залога не мала шансів ефективно обстрілювати з гармат жоден із згаданих об’єктів. То була сторожова вежа, з якої у разі потреби діяли офенсивно, вживаючи кавалерію, а також для безпечного укриття конвоїв з допомогою, що направлялися до Окопів Святої Трійці.