wybierz język: Україна Polski Türk English

Спільний кордон – спільна культурна спадщина

Новий погляд на польські та турецькі фортеці над Дністром

ОКОПИ Святої ТРІЙЦІ

Втрата Кам’янця-Подільського у 1672 р. поставила перед Річчю Посполитою поважні завдання для того, щоб повернути стратегічно важливу фортецю. Польсько-литовські війська складалися у великій кількості з кавалерії, що мала невеликий артилерійський парк та облогу, крім того постійно стикаючись з заготівельними проблемами, не була пристосована до тривалої регулярної облоги. Альтернативним способом повернення фортеці було встановлення щільної блокади, а голод мешканців мав спричинити до її капітуляції. Вже у 1673 р. з’явилася пропозиція заблокування переправ на Дністрі і відбиття кам’янецького гарнізону від поставок продовольства з Молдавії. Після перемоги в Хотині Собеський створив свою мережу  представництв навколо Кам’янця, заселив замки в Хотині та Жванцю, але зміни пов’язані з часами відсутності короля та виборів унеможливили їх утримання – в червні 1674 р. турки повернули Хотин. У 1675 і 1676 р. війська Речі Посполитої мали в першу чергу думати про опір турецько-татарським наїздам, а не блокаду Кам’янця, тому Журавненський мирний договір (підтверджений мирним договором Гнинського[1] з 1678 р.) залишав Кам’янець майже з усім Поділлям з османської сторони.

            Спалахи наступної війни з Портою у 1683 р. відбувалася в зовсім інших обставинах: в союзі з цесарем, а пізніше також з Венецією та Москвою, відкривалися перед польсько-литовською державою перспективи повернення Подолу. Ключем до захоплення цієї провінції було звичайно здобуття кам’янецької фортеці (враховуючи, що у 1686 р. вплив османської влади на Подолі скоротився тільки до столиці еялету). Ян III не поспішав однак розпочинати безпосередні дії проти самої фортеці. Замість цього пробув безрезультатно реалізовувати план захоплення Молдавії і Волощини, вважаючи, що панування над тими князівствами автоматично змусить гарнізони Кам’янця до капітуляції. Після фіаско експедиції у 1686 р., наступного року вирішили (частково під впливом нелегальних союзників) на підняття облоги фортеці, однак похід військ під номінальним командуванням королевича Якуба закінчився кількаденним бомбардуванням міста і замків. У 1688 р. польсько-литовські відділи знову вирушили на Кам’янець, під час кампанії з’явилася пропозиція будови двох нових фортів з залогою, що складалася з піхоти, а також розміщення в навколишніх замках кінноти, як сталої блокади Кам’янця. Цей план однак швидко був обмежений тільки до захоплення замків поблизу, а потім зовсім відкинутий через фінансові та заготівельні труднощі. У 1689 р. Кам’янець знову хотіли тримати в облозі (і знову безрезультатно), а у 1690–1691 роках Ян III повернувся до молдавських планів. Протягом всієї війни коронні відділи намагалися перешкоджати туркам постачати продовольства до Кам’янця, але без помітних результатів.

            Можливість дій проти Кам’янця розглядалася знову у 1692 році на військовій нараді монарха з гетьманами. Було прийнято рішення, що польсько-литовські війська спробують здобути фортецю біля переправи через Дністер (в першу чергу думали про відбудову і ґрунтовну модернізацію замку в Жванцю), де розміститься сильне згрупування, що буде блокувати турецьку залогу. Будова укріпленого пункту над Дністром мала також ще одну мету – зміцнити постачання цією рікою продовольства для польського гарнізону в захоплених роком раніше Сороках. Після прибуття гетьмана Станіслава Яблоновського з військами до Кам’янця реальна ситуація спричинила до зміни планів. У Яблоновського було замало піхоти, щоб тримати в облозі Кам’янець і продовжувати будівельні роботи. Через те, що вже була пізня пора (кінець вересня) було вирішено обмежитися будовою форту. Змінити планувалося також локалізацію укріплень. Замок в Жванцю був непридатним для модернізації, крім того, щоб дістатися до Жванця, польсько-литовські війська повинні були б здійснити кілька переправ. Тому вирішили перебудувати форт на скалистій місцині поміж Збручем і Дністром, недалеко від місця впадіння першої до другої. Створення проекту фортеці приписують видатному голландському архітектору Тильману Ґамерському, свій вклад в проектування фортеці зробив також генерал артилерії коронної Мартин Контський, київський воєвода. Форт займав земляні укріплення зі сходу та заходу (сторона північна і південна охоронялися завдяки скелястим обривам і течіям рік). До складу східного фронту входило два півбастіони, один бастіон, равелін і кам’янецька брама, а до складу західного фронту (коротшого):  два півбастіони, равелін і львівська брама. Крім того, на території фортеці збудовано обсерваційну вежу та (у 1693 р.) костьол для гарнізону Було заплановано додатково розмістити польські залоги в Хотині та Бабинцях (на захід від Окопів Святої Трійці), але наміри не були реалізовані.

            До складу гарнізону форту названого Блокадою на горі Святої Трійці, або Окопом на горі Святої Трійці (пізніше з’явилася назва Окопи Святої Трійці), увійшло близько 1 000 аркебузьєрів, 1 500 піхоти, 100 драгунів і вісімнадцять гармат. Комендантом було обрано оберштера Міхала Брандта, командувача регіменту аркебузьєрської гвардії (рік пізніше підвищено до генерал-майора). Найважливішу роль відігравала однак кіннота, що знаходилася в фортеці під командуванням Якуба Калиновського, галицького чесника (складалася з 18 хоругв кінноти – тринадцяти панцерних і п’яти волоських, близько 1 000 солдат). До її завдань входило прийняття транспорту із провіантом для Кам’янця, а також унеможливлення для залоги фортеці обробляти землі по сусідству. Незважаючи на те, що гетьман Яблоновський намагався забезпечити якнайбільші запаси для гарнізону, вже взимку 1692/1693 залога намагалася подолати проблеми пов’язані з провіантом, що спричиняють до дезертирство солдат. У 1693 р., щоб забезпечити постачання провіанту було прийнято рішення про створення над Дністром другого форту – Шанця Панни Марії біля гирла річки Серет на урочищі Городок, змінено також спосіб вибирання кінноти, що знаходилася в Окопах. Замість призначання на службу цілих одиниць, кожна хоругва народового аутораменту повинна була делегувати по два товариші з почетом. Делегованих солдат ділили на малі хоругви. В результаті до складу так званої партії Окопів увійшли дві гусарські хоругви, чотири панцерні і дві волоські (близько 400 солдат). Кавалеристи, що знаходилися в Окопах мали отримувати вищий додаток до винагороди, яку отримував солдат, а їхнім головнокомандувачем замість Калиновського був призначений регіментаж  Константи Захоровський, новгородський стольник. Зміна кінноти відбувалися кожного року, до повної ротації доходило також серед осередків піхоти і аркебузьєрії. Це згрупування відзначилося наступного року у сутичці під Ходовом (де протягом кількох годин відбивали атаки значно більших за кількістю сил орди, там загинув командувач однієї з гусарських хоругв Миколай Гуттитер-Добродзейський, летичівський чесник), а також в битвах під Устечком та Львовом (на початку 1695 р.). Діяльність кінноти з Окопів Святої Трійці сильно заважала гарнізону з Кам’янця. Зимою 1694/1695 р. в кам’янецькій фортеці бракувало продовольства і деревини для обігріву, відділи з Гори Святої Трійці кілька разів викрадали у турків стада і забирали в неволю турецьких чиновників.

            Дезертирство, фінансові та заготівельні проблеми і далі турбували залогу Окопів – криза наступла у 1696 р., коли на початку періоду, коли не було короля, після Яна III в фортеці мало залишатися тільки 100 піхотинців i 70 аркебузьєрів. В той самий час Брандта на посаді коменданта заступив оберштер Ян Кшиштоф фон Хондорф, а після нього оберштер Ян Вільгельм Ротаріус і генерал-майор Єжи Бартсх. Після закінчення періоду, коли не було короля, король і гетьман, швидше за все, постаралися, щоб краще забезпечити форт – у 1698 р. в Окопах мало перебувати близько 1 000 піхотинців. У вересні 1699 р. Окопи стали місцем, де відбувалися сеймики подільської шляхти, що чекала на евакуацію турецького гарнізону з Кам’янця на основі постанов Карловицького конгресу.

            Після закінчення війни з оманською Туреччиною було вирішено зберегти гарнізон в Окопах (у 1701 р. знаходилося там принаймні три панцерні хоругви), а у 1700 р. Август II навіть видав Мартину Контському привілеї на розміщення містечка на території фортеці. На початку XVIII ст. в Окопах відбувалися інтенсивні будівельні роботи (саме тоді було обліковано земельні вали кам’яним муром). Модернізацією укріплень керував шотландець підполковник Архібальд Гловер де Глайден, пізніше він став комендантом фортеці (у 1715–1721 роках). В часи Августа III фортеця поступово занепадала, незважаючи на те, що там весь час знаходився невеликий гарнізон піхоти і артилерії, а наступні командувачі коронних військ намагалися повернути фортові бойову готовність. Повним фіаско закінчилося створення містечка, яке на початку панування Станіслава Августа практично не існувало.

            Влітку 1768 р. після утворення барської конфедерації невеликий гарнізон коронних військ залишив фортецю, завдяки цьому в листопаді її зайняли барські конфедерати під командуванням Казімежа Пуласького. Відділи конфедератів знаходилися в Окопах до весни 1769 р. 8 березня російський генерал Сергій Ізмайлов почав штурмувати фортецю. Конфедерати не були в стані утримувати занедбаних укріплень проти атаки регулярних військ. В результат Пуласький з групою солдат утік вплав через Дністер. Під час штурму згорів костьол в Окопах, в якому знаходився конфедератський шпиталь.

            У 1772 р. Окопи знаходилися під австрійською владою, яка не приймала рішень, щоб реставрувати фортецю і розмістити там знову гарнізон. Вкінці XIX ст. з’явилися проекти реставрації залишок польської фортеці – костьолу і двох брам. У 1903 р. було реконструйовано костьол, а через кілька років – зміцнено брами. Римсько-католицька парафія функціонувала в Окопах до захоплення їх радянськими військами у 1939 р., костьол було відкрито і освячено знову у 2014 р.

 

Опрацьовано на підставі:

Biblioteka XX. Czartoryskich w Krakowie, rkps nr 2699.

T. Ciesielski, Armia koronna w czasach Augusta III, Warszawa 2009.

B. Dybaś, Fortece Rzeczypospolitej: Studium z dziejów budowy fortyfikacji stałych w państwie polsko-litewskim w XVII wieku, Toruń 1998.

L. Finkel, Okopy św. Trójcy: Dwa epizody z dziejów Polski, Lwów 1889.

D. Kołodziejczyk, Podole pod panowaniem tureckim: Ejalet kamieniecki 1672–1699, Warszawa 1994.

R. Marcinek, Okopy świętej Trójcy, „Teka Komisji Urbanistyki i Architektury”, t. XXVII (1995), s. 217–229.

K. Piwarski, Między Francją a Austrią: Z dziejów polityki Jana III w latach 1687–1690, Kraków 1933.

J. Sowa, „Ludzie niezwalczeni”: Rejestry chorągwi jazdy zaciągu narodowego w Okopach św. Trójcy 1693–1695, [w:] Studia nad staropolską sztuką wojenną, t. II, Oświęcim 2013, s. 259–299.

M. Wagner, Stanisław Jabłonowski (1634–1702): Polityk i dowódca, cz. 2, Siedlce 1997.

J. Wimmer, Wojsko Rzeczypospolitej w dobie wojny północnej 1700–1717, Warszawa 1956.

J. Wojtasik, Ostatnia rozprawa zbrojna z Turkami i Tatarami w 1698 r., cz. I, „Studia i Materiały do Historii Wojskowości”, t. XIII/1 (1967), s. 63–127.

 

[1] Od nazwiska posła Rzeczyczpospolitej do Stambułu – Jana Gnińskiego, wojewody chełmińskiego.

Autorzy zdjęć/grafik:Krystian Trela (19)Oskar Kubrak (9) - w sumie 28.