wybierz język: Україна Polski Türk English

Спільний кордон – спільна культурна спадщина

Новий погляд на польські та турецькі фортеці над Дністром

Замки і фортеці над Дністром

Мавгожата Пастевська

Замки і фортеці над Дністром

 

Річ Посполита Обох Народів була названа „передмуром” християнства, виходячи з того, що фортеці, які знаходилися на південно-східних рубежах краю, були розміщені вздовж кордону з Османською імперією і Кримським каганатом. Протягом більше 250 років (з XV і до кінця XVII ст.) Польща охороняла свої території від нападів з півдня, що і призвело до повстань  численних укріплень уздовж цілої прикордонної зони.

„Передмуром” називали приєднані до Польського королівства терени Галицької Русі, Поділля і України (воєводство брацлавське і київське) в часи від XIV до XVI століття. Урізноманітнений рельєф території (долина Дніпра, Дрністра і їх приток, пасмо східних Карпат і Подільська височина) сприяв будівництву фортифікацій, розміщених у важкодоступних місцях  з доброю видимістю.

Поділля – це плоскогір’я, яке від півдня обмежене долиною Дністра з характерним укладом водної мережі. Річки, що впадають до Дністра на півночі, розміщені паралельно, були значною перешкодою для військ, що наступали зі сходу. Височина вкрита лісом під яким залягають осадові гірські породи, завдяки чому ріки врізаються глибоко, творячи миси з  крутими схилами. Використовуючи такі географічні умови на мисах встановлювали замки і фортеці. Ідеальним прикладом використання географії терену є замки в Теребовлі, Скалі-Подільський та Кам’янцю-Подільському, що сягають своїми початками XIV ст.

Окраїнні фортеці охороняли Річ Посполиту від нападів татар, чинили також опір під час воєн з Османської імперією (Туреччина), козаками і Російською імперією. Слугували також як сховок під час сусідських суперечок. Найсильніші з тих фортифікацій були в змозі оборонитися під час облог із застосуванням артилерії і підкопів, інші слугували як сховок під час раптових і короткотривалих нападів.

Великі простори українських земель для їх ефективного забезпечення вимагали будівництва численних малих фортець. Численність укріплювань виникала також з браку згори обдуманого плану системи фортифікації. У Речі Посполитій з огляду на устрій не виникало сильних і розбудованих фортець. Менші укріплення будувала також, як Корона, так і магнати, а також земські сеймики. Муровані укріплення виводяться, як з східної, так і західної традицій. Оборонна архітектура „передмур’я” – це не тільки муровані замки і фортеці, але також земельно-дерев’яні укріплення, оборонні святині (костьоли, монастирі, синагоги), дзвінниці, вежі, а також садиби. Фортифікації були диференційовані за своєю величиною, способами укріплення і власницьким статусом, мали різне положення та мілітарну цінність.

Серед фортець, що знаходилися на кордоні (на Кресах) можна виділити кілька типів. У XIV-XV ст. домінувала система веж і башт. Оборонні мури з численними вежами і баштами охороняли найважливіші замки і міста. Таким містом був Львів, оточений двома колами оборонних мурів. За такою самою системою було також збудовано перші фортифікації в Хотині, Кам’янцю-Подільському, Сороках і Теребовлі в XII і XIII ст.

У XVI ст. з огляду на магнатські латифундії, що розростаються, з'являються приватні фортеці. Нові укріплення, у зв’язку з розвитком артилерії, будувалися за бастіонною системою і ставали важливими елементами регіональної системи оборони. Опираючись на ренесансові зразки урбаністики, повстали такі міста-фортеці як Броди або Станіславів. Поширювалася також бастейові фортифікація та бастіонна з італійським родоводом. В той час було перебудовано і змодернізовано фортифікації, що вже існували. Було використано оборонні елементи формування теренів, а укріплення розбудовано як нові оборонні пункти. Однак найважливішим елементом було будівництво нової фортеці в бастейовій системі або модернізація середньовічного замку. У випадку перебудови вежі та башти замінювали на бастіони або добудовували на півдні нову лінію бастіонних укріплень.  

Бастейова система достосовувала фортифікації до наслідків використання вогнепальної зброї. На території Речі Посполитої бастейові замки мали регулярний просторовий уклад. В основі був чотирикутник (часом трикутник або п’ятикутник) з обводовим муром, що мав чотири бастеї  в кутах або заломленнях муру. Прикладом такого укладу є оборонна забудова Жванця на початку XVII ст. (нерегулярний п’ятикутник в основі з бастеями на кутах). Після запровадження більш розвиненої бастіонної системи, крім архаїчної форми, продовжували теж використовувати бастеї. Найкращим прикладом такої модернізації середньовічного і пізнішого часу замку є оборонна архітектура Теребовлі. Замок було повністю перебудовано у XVII ст. в бастейовій системі. У Кам’янцю-Подільському в подібний спосіб було перебудовано і зміцнено головну браму з напівколоподібним барбаканом.

 Міста уфортифіковували вже зазвичай за бастіонною системою, старо- і ново-італійською, з використанням для будівництва каміння і цегли. В розплановуванні фортечних кіл зверталися до сучасної урбаністики і мистецтва фортифікації. Поєднували в одну систему: симетрично (шахово) розпланована міська забудова, кути укріплень і замок. Бастіонна система перетворила бастеї в п’ятикутні висунуті бастіони, укріплені валами і муром. Описаний тип укріплень був застосований у фортифікації таких міст, як Замостя, Жовква і Броди.

В Кам’янцю-Подільськім на початку XVII ст. Старий Замок було укріплено бастіонною фортецею за ново-італійською, яка називалася Новим Замком. Після поразки польського війська під Цецорою у 1620 році, зросли потреби на швидке і дешевше будівництво фортифікацій. Тоді було запроваджено голландську бастіонну систему, для якої характерними були нижчі земляні вали з мурованими брамами, з глибокими мокрими і сухими ровами та бастіонами з гострими кутами. До кінця XVII ст. таке рішення було реалізоване в фортецях державних і приватних. Подібну модернізацію реалізовували турки в Хотині у XVIII столітті. Замок було укріплено сучасними земляними валами з сімома бастіонами і п’ятьма брамами. Примітивніші версії бастіонних укріплень були збудовані навколо сотень осад, містечок, садиб і невеличких замків. Так, наприклад, Окопи Святої Трійці та Сороки було уфортифіковано земляними бастіонами голландського типу під кінець XVII століття. Найчисленніше версією бастіонних замків, що будувалися у XVII ст., була дерев’яна з господарчою забудовою, замкнута чотирикутником дерев’яно-земляних укріплень з бастіонами та найчастіше мокрим ровом. В Галицькій Русі і на Поділлі описаний тип фортеці був однак часто мурований.

Під час козацьких повстань у другій половині XVII століття, коли під владою козаків знаходилися широкі терени українських земель досконало перетворили ряд міст і містечок в польові фортеці з численними зміцненнями у вигляді валів, ровів, земляних бастіонів і дерев'яних оборонних укріплень.

Протягом усього часу найважливішим оборонним елементом на „передмур’ю” було використання найпростіших і найдешевших перешкод, переважно водних. Міста і фортеці, як правило, розміщували поблизу рік, озер і ставків, таким чином утворюючи природню охорону з однієї, двох і, навіть, трьох сторін. Для місця будівництва замку вибирався найвище піднятий пункт, скеля, мис, узгір’я, поріччя, часом насипали штучні підвищення. Майже 15% сталих фортифікацій були виключно мурованими, близько 15% мало окремі муровані елементи, а близько 70% були виключно дерев’яними, дерев’яно-земляні або земляні (сталі і польові). Прикладом, що відноситься до останньої групи укріплень, є укріплення Шанця Панни Марії. Майже всі муровані фортифікації знаходилися на західній частині кордону з Туреччиною, на теренах руського і подільського воєводств (вздовж середньої течії Дністра).  

Від початку XV і до кінця XVII ст. „ передмур’я” ефективно чинило опір татарам і туркам, стримуючи експансію усередину земель Корони. Більшість ”осілих” укріплень контрастує з браком великих фортець. Будуючи укріплення, було вибирано традиційні, справджені, дешеві i такі, що не вимагали заангажування дорогих ремісників, методи. Фортеці постійно були архаїчні і рідко сучасні, однак, завдяки використанню переваг кшталту терену та польових фортифікацій протягом понад 250 років кордон на Дністрі був одним з найстабільніших, хоч також один з найменше спокійних в цій частині Європи.